Диференціальна діагностика. Бубонну форму туляремії слід відрізняти від аналогічної форми чуми, банальних лімфаденітів, туберкульозу лімфатичних вузлів, доброякісного лімфоретикульозу. При бубонній чумі явища загальної інтоксикації виражені більше, стан хворих значно тяжчий. Типовий «білий язик». Бубон при чумі частіше більших розмірів, більш болючий, не так чітко контурований, як при туляремії. Періаденіт при туляремійному бубоні на відміну від чумного трапляється рідко. Перебіг хвороби при чумі більш гострий і небезпечний.
Від банальних лімфаденітів (стрепто-стафілококових) туляремійний бубон відрізняється тривалішим перебігом, менш виразною гарячковою реакцією, пізнім нагноєнням і розм’якшенням, відсутністю нейтрофільного лейкоцитозу.
При туберкульозі лімфатичних вузлів процесом найчастіше захоплюється ціла група лімфатичних вузлів, шкіра над ними малозмінена, болючість незначна.
Для доброякісного лімфоретикульозу типові дані анамнезу (подряпини на шкірі або укус кішки), пізня поява лімфаденіту (на 2—40-й день захворювання). Нагноєння спостерігається рідше. В крові — помірний нейтрофільний лейкоцитоз.
Виразково-бубонну форму туляремії слід відрізняти від відповідної (шкірно-бубонної) форми чуми, а також від шкірної форми сибірки. При останній виразки більших розмірів, не болючі, мають в центрі чорний струп, на периферії — вінчик з дочірніх пухирців і виразний набряк прилеглої підшкірної клітковини.
Ангінозно-бубонна форма туляремії нерідко нагадує дифтерію зіва. Але при туляремії ангіна частіше однобічна, наліт не поширюється за межі мигдаликів. При дифтерії, на відміну від туляремії, регіонарний лімфаденіт після зникнення нальоту швидко розсмоктується. Клінічно відрізнити ангінозно-бубонну туляремію, особливо в дітей, від дифтерії зіва без лабораторних даних іноді досить важко; отже, в сумнівних випадках слід негайно впорснути хворому протидифтерійну сироватку.
Інфекційний мононуклеоз відрізняється від ангінозно-бубонної форми туляремії гематологічними даними. На підставі останніх проводиться також диференціальний діагноз цієї форми туляремії з лейкозами.
Лімфогранулематоз відрізняється від туляремії тривалим перебігом, відсутністю нагноєння уражених вузлів, свербінням шкіри, еозинофілією.
Для диференціальної діагностики всіх перелічених захворювань з туляремією, крім згаданих вище лабораторних методів діагностики (шкірні та серологічні реакції), користуються гістологічними дослідженнями лімфатичних, вузлів, взятих за допомогою біопсії (що особливо потрібне для диференціації з лімфогранулематозом і туберкульозним лімфаденітом), а також дослідженням пунктатів лімфатичних вузлів.
Очно-бубонну форму туляремії доводиться диференціювати з кон’юнктивітами іншої етіології. Для цього потрібні дані епідеміологічного анамнезу, а також лабораторні дані.
Легеневі форми туляремії слід відрізняти від банальних пневмоній, туберкульозу легенів, Ку-гарячки. Від банальних пневмоній туляремія відрізняється менш виразною задишкою, нерідко слабо вираженими фізикальними змінами, відсутністю лейкоцитозу в крові, тривалим і млявим перебігом. Від туберкульозу легенів туляремія відрізняється рентгенологічними даними (більш груба тяжистість, відсутність перигілюсної інфільтрації).
Генералізовані форми туляремії доводиться диференціювати з черевним і висипним тифами, бруцельозом, малярією. На відміну від тифів висипи при туляремії більш поліморфні і розташовані симетрично, вони можуть з’являтись у різні строки, частіше закінчуються лущенням шкіри. Від бруцельозу туляремія відрізняється відсутністю невралгії і уражень опірних органів. На відміну від малярії при туляремії немає типової періодичності гарячкових приступів і апіректичних станів, а також малярійних паразитів у крові.
В усіх випадках для діагностики слід користуватись даними серологічних і шкірно-алергічної реакції.
Лікування. Хворі на туляремію підлягають госпіталізації. Дієта така сама, як і для інших гарячкових хворих; потрібна більша кількість вітамінів.
У ранньому періоді захворювання особливо ефективне лікування антибіотиками. Найбільш вивчене в клініці лікування стрептоміцином: при формах туляремії з зовнішньо виявленими ураженнями шкіри, слизових оболонок та лімфатичних вузлів у перші 2 дні лікування впорскують 500 тис. ОД двічі на добу; в наступні 5— 7 днів, залежно від тяжкості перебігу,— по 250 тис. ОД 2 рази на день. Усього на курс лікування потрібно 4,5—5,5 млн. ОД стрептоміцину. При формах туляремії з переважним ураженням внутрішніх органів (легенева, абдомінальна) в тяжких випадках у перші 2 дні призначають по 1,2 млн. ОД на добу; з 3-го по 6-й день — по 800 тис. — 1 млн. ОД; з 7-го по 9-й день — по 500 тис. ОД на добу. Всього на курс хворому вводять від 5,1 до 7,3 млн. ОД. Добову дозу ділять на два впорскування. Дітям до 2 років призначають 1/8 дози дорослого, з 2 до 4 років — 1/6 і т. д.
Можна призначати також левоміцетин по 0,5 г 6 днів підряд, ауреоміцин по 2—3 г на добу протягом тижня; всього на курс 15—20 г.
Є дані про ефективність тетрацикліну при туляремії. Цей препарат призначають по 0,5 г кожні 6 годин до зниження температури, після чого дозу зменшують до 0,3 а (4 рази на добу). Лікування триває 10—12 днів і потребує на курс 20—З0 г препарату.
Останнім часом стали застосовувати також тераміцин по 0,5 г 6 разів на день протягом 12—14 днів (А. М. Ярцева), тетрациклін внутрішньом’язово по 50—100 тис. ОД 2—3 рази на добу протягом 5—7 днів.
При відсутності ефекту від застосування антибіотиків, при пізно розпочатому лікуванні та затяжній і рецидивуючій формах туляремії одночасно з антибіотиками призначають вакцинотерапію. Для цього користуються вбитою туляремійною вакциною. Г. П. Руднєв і Л. Г. Ухалова розробили внутрішньовенний двох-етапний метод вакцинотерапії по аналогії з лікуванням хворих на бруцельоз.
Починають лікування з 50—200 м. т. на введення. Далі дозу збільшують до 500 м. т., потім впорскують через кожні 2 дні по 5, 50, 100, 200 тис. м. т. і доводять добову дозу до 500 тис. м. т. Вакцину вливають двічі на день, інтервал між вливаннями дорівнює 1,5—2 годинам. О. Ф. Білібін, В. В. Космачевський та інші радять впорскувати вакцину підшкірно в дозах від 5 до 50 млн. м. т. 5—12 разів на курс (інтервали по 2—5 днів, залежно від реакції організму).
Нагноєний бубон потрібно розрізати і накласти асептичну пов’язку. Для прискорення розсмоктування бубонів доцільні компреси з Ung hydrarg. ciner., мазі з стрептоміцином Г. П. Руднєв радить при всіх формах туляремії (при тяжких навіть і в періоді реконвалесценції) систематично призначати серцево-судинні лікувальні засоби.
Виписують хворих з лікарні після зникнення у них всіх клінічних проявів хвороби. Буває, що бубони склерозуються (залишаються надовго ущільненими). В такому разі, якщо всі інші зміни, що були під час хвороби, зникли, хворих виписують, не чекаючи повного розсмоктування цих бубонів, оскільки останнє може тривати довгий час (Г. П. Руднєв).
Профілактика. Запобіжні заходи слід проводити різними способами, залежно від типу спалахів туляремії. Особливої уваги потребує профілактика спалахів туляремії, зв’язаних з обмолотами, а також з навалами мишей до людських жител після збирання врожаю. Всі скирти треба своєчасно обмолочувати (до листопада); ті ж, які необхідно залишити на зиму, потрібно складати на ділянках, заздалегідь звільнених від гризунів і оточених канавами, або на помості, влаштованому на гладких стовпах, висотою до 1 м. Стару солому та полову потрібно вивезти з полів і використати на паливо. Якщо в соломі трапляються мертві гризуни, то їх спалюють. Особи, які працюють на обмолоті, в небезпечних по туляремії місцевостях, повинні одягати марлеві респіратори-маски, рукавиці, захисні окуляри-консерви. Збіжжя перед обмолотом треба добре просушити. Комори та зерносховища необхідно будувати так, щоб вони були неприступні для гризунів. Джерела водопостачання, зокрема, криниці, слід захистити від гризунів. Заражені гризунами криниці треба ретельно очищати і хлорувати (доза активного хлору 1 — 1,5 мг на 1 л води). Крім того, потрібно систематично проводити широкі дератизаційні заходи і забороняти користуватися сирою водою з відкритих водоймищ.
Щоб запобігти трансмісивному зараженню через кровосисних двокрилих (комарі, гедзі та ін.), користуються репелентами, зокрема диметилфталатом, який наносять на відкриті місця шкіри, а також на одяг (3 г для шкіри і стільки ж для одягу). Змазування диметилфталатом повторюють кожні 5 днів, днівки комах обробляють ДДТ, гексахлораном тощо, болота авіаопиленням. Для захисту себе від укусів кліщів — перенощиків туляремії доцільно одягати захисний одяг, оброблений репелентами.
Особи, зайняті полюванням на водяних щурів, ондатр, зайців і т. ін., працівники заготівельних організацій, боєнь, м’ясокомбінатів повинні бути забезпечені захисним спецодягом. Шкурки і шерсть тварин треба добре висушувати та дезінфікувати.
Для організації запобіжних заходів і боротьби з туляремією в небезпечних щодо цього районах існують відділи особливо небезпечних інфекцій при обласних (крайових, республіканських) санітарно-епідеміологічних станціях. Ці установи зобов’язані забезпечити спостереження за гризунами та їх біотопами, організувати їх облік, визначення видів, епізоотій серед них, міграцій і т. ін.
Специфічна профілактика. М. А. Гайський у 1942 р. вперше застосував живу атенуйовану рідку вакцину з авірулентного штаму туляремійного мікроба для підшкірного впорскування. Зрідка після вакцинації виникає алергічна реакція — висип, лімфаденіт (Є. Н. Білостоцька та ін.). Трапляються також випадки генералізованої вакцинальної шкірної реакції, що нагадує генералізовану віспяну реакцію (рис. 38). Один з таких випадків спостерігався і в Івано-Франківську (А. Р. Шифрін). У вакцинованих створюється імунітет, який триває не менше 5 років.
Щеплення роблять усьому населенню в місцевостях, небезпечних щодо туляремії (де раніше спостерігались випадки захворювань серед людей чи були виділені культури збудників від гризунів або членистоногих). В інших місцевостях вакцинують робітників радгоспів, зерносховищ, цукроварень, елеваторів, млинів, м’ясокомбінатів і т. ін., мисливців, які полюють на гризунів, працівників контор по заготівлі шкурок, персонал, який обслуговує заклади для виділення особливо небезпечних інфекцій тощо. Останнім часом запропоновано також асоційовані вакцини проти туляремії та бруцельозу (Е. А. Губіна і Г. П. Угловий) й інші асоційовані вакцини.