Віспа (variola vera) — гостре, дуже заразне інфекційне захворювання, збудник якого належить до фільтрівних вірусів. Характеризується типовим гарячковим періодом, тяжкими явищами загальної інтоксикації та висипом, який на різних фазах хвороби послідовно проходить певну еволюцію (папули — везикули — пустули) і етапно поширюється. При віспі найбільше уражуються тканини ектодермального походження. Віспа спричиняє високу летальність. Серед неімунних людей можуть спалахнути величезні епідемії. Джерелом інфекції завжди є хвора людина.
Натуральна віспа відома людству з найдавніших часів. Про неї знали в Єгипті ще за 3 тис. років до н. е. Епідемії віспи спостерігались у стародавній Індії. Перший її опис у стародавньому Китаї з’явився у 1122 р. до н. е.
Для боротьби з віспою ще в стародавні часи запроваджували так звану варіоляцію, тобто щеплення людям вмісту віспяних пустул. Щеплені в більшості випадків переносили легкі форми натуральної віспи, але в деяких осіб спостерігався й тяжкий перебіг. Щеплені особи були заразні для інших людей, іноді внаслідок такого щеплення виникало зараження на сифіліс. Варіоляція відіграла важливу роль, підготувавши грунт для відкриття вакцинації.
Англійський сільський лікар Едуард Дженнер після багаторічних спостережень та вивчення коров’ячої віспи 14 травня 1796 р. прищепив вміст пухирця коров’ячої віспи, що був на пальці в однієї доярки, восьмирічному хлопчикові. Через 2 тижні Е. Дженнер тому ж хлопцеві прищепив вміст пухирця людської натуральної віспи, і хлопчик не захворів. Цей дослід поклав основу сучасному віспощепленню, яке виявилось могутнім знаряддям у боротьбі з натуральною віспою.
Етіологія. Збудник натуральної віспи належить до великих фільтрівних вірусів, розмір яких коливається від 0,15 до 0,18 u, і тому проходить тільки крізь крупнопористі фільтри. Вперше збудники були виявлені Е. Пашеном у 1906 р. як елементарні тільця, їх було знайдено в патологічних утвореннях при натуральній віспі (вміст пухирців, кірочок). Вони мають кулясту форму, нерухливі, розміщуються поодинці, попарно, іноді ланцюжками. Назва вірусу — Pox-virus variolae. Елементарні тільця вірусу можуть бути виявлені при мікроскопії мазків вмісту пустул і емульсій кірочок, забарвлених срібленням за Морозовим. Якщо скарифіковану рогівку кроля заразити вмістом віспяних пустул, то в її епітеліальних клітинах можна виявити кулясті або серповидні тільця (тільця Гварніері), розмір яких 2—Зu. Вважають, що вони є внутрішньоклітинними колоніями вірусу віспи. Тільця Гварніері суворо специфічні для натуральної віспи та вакцині і при інших хворобах не спостерігаються.
Вірус віспи добре культивується на хоріон-алантоїсних оболонках курячих зародків, на тканинних середовищах, особливо Хабона та Козиковського (емульсія клітин штаму Л у дріжджовопептонно-протеїновому середовищі), спричиняючи в клітинах останнього цитопатогенний ефект.
Збудник віспи характеризується високою стійкістю до висушування, довго зберігається при низькій температурі (при 5—7° С до 2—3 місяців), у висушеному стані витримує високу температуру (при 60° С гине за годину, при 100° С — за 10 хвилин). У вологому середовищі стійкість вірусу помітно зменшується. Отже, потрібні підвищені дози дезінфікуючих речовин: 5% розчин фенолу не знищує вірусу навіть за 20 годин. Однак 0,1% розчин формальдегіду і навіть розчини перманганату калію швидко знищують його.
Епідеміологія. З того часу, коли стали здійснюватись масові щеплення, віспа втратила своє значення як епідемічна хвороба. Зокрема, в СРСР після декрету Ради Народних Комісарів, підписаного 10/IV 1919 р. В. І. Леніним, про обов’язкове віспощеплення захворюваність стала різко зменшуватись. Якщо в 1916 р. захворюваність на віспу складала 9,8 на 10 тис. населення, то вже у 1923 р. ця цифра знизилась до 4,6, а з 1926 р. інфекція в нашій країні практично перестала існувати. В капіталістичних країнах віспа не ліквідована повністю, трапляється, наприклад, ще й досі, навіть у Англії та США. Досить поширені захворювання на натуральну віспу в Індії. У зв’язку з пожвавленням міжнародних торговельних і культурних взаємин натуральна віспа може бути занесена і в інші країни. Це може статись в разі послаблення санітарно-карантинної прикордонної служби.
Джерелом інфекції при натуральній віспі є виключно хвора на віспу людина, яка дуже заразна для всіх сприйнятливих до цієї інфекції людей протягом усього перебігу захворювання — від інкубаційного періоду до повного відпадіння кірочок, що утворюються під час підсихання пустул. Вміст віспяних пустул, а також кірочки містять у собі заразний матеріал.
Кірочки при розкришуванні можуть перетворюватись у пил, який, підіймаючись у повітря, потрапляє в дихальні органи людини. Але, безперечно, найбільше значення в епідеміології віспи має не пиловий, а крапельний шлях передачі інфекції. Віспа уражує слизові оболонки рота, носа, носоглотки, гортані, трахеї, крупних бронхів. Зміни на слизовій оболонці цих органів утворюються раніше, ніж з’являються віспяні елементи висипу на шкірі. Зокрема, зміни в носоглотці можуть виникнути ще в інкубаційному періоді (так звана протопустула Пфейфера). Вірус через свою стійкість до висушування довго зберігається в повітрі і може переноситись на далекі віддалі. Отже, вірус віспи інколи потрапляє в дихальні шляхи навіть тих осіб, які знаходяться за межами приміщення, де перебував хворий.
Заразитись можна і при безпосередньому контакті з шкірою хворого або внаслідок непрямого контакту, тобто через різні речі. Треті особи — люди, які доглядали хворих, — також можуть передавати віспу зараженими руками або через свій одяг. Інфекція часом потрапляє і через шлунково-кишковий тракт. Виділення хворих теж бувають заразними. Існує думка, що вірус віспи переносять членистоногі, зокрема, мухи. Трупи людей, що вмерли від віспи, також дуже заразні.
Сприйнятливість людей до віспи дуже висока, особливо серед дітей. Коли виникає спалах, то першими захворюють ті, хто не був вакцинований проти віспи. Перенесення натуральної віспи створює імунітет на все життя. Проте бувають випадки, коли захворювання повторюється.
Патогенез і патологічна анатомія. Збудник віспи потрапляє в слизові оболонки носоглотки та інших дихальних шляхів, де розмножується і накопичується. Під час інкубаційного періоду в зіві утворюється первісне вогнище — протопустула (Пфейфер), яка клінічно виявляється у вигляді почервоніння та злущення епітелію слизової оболонки; в цих десквамованих клітинах можна виявити тільця Гварнієрі (М. К Розенберг).
Після достатнього накопичення вірус переходить у кров’яне русло, і виникає вірусемія. Період вірусемії клінічно відповідає продромальному періодові віспи. Після цього вірус переходить з крові в шкіру, фіксуючись у сосочковому та підсосочковому шарах, де виникає запальна реакція у вигляді утворення окремих запальних елементів — віспин. Спочатку кожна віспина являє собою папулу, яка є вогнищем гіперемії, набряку і невеликої клітинної інфільтрації сосочкового і підсосочкового епідермісу. Після цього епітеліальні клітини розріджуються, зберігаючи свої оболонки, і внаслідок цього перетворюються в дрібні пухирці з прозорою рідиною (О. І. Абрикосов). Поступово клітинні оболонки і клітини розчиняються, і на їх місці з’являються великі, наповнені рідиною вакуолі; найкрупніші з них поділені на окремі камери тяжами і перетинками з дуже витягнутих решток епітеліальних клітин. Таким чином утворюється віспяна везикула. В ній ще довго зберігаються ці клітинні тяжі, які йдуть від сосочків до поверхні, тому в центрі везикули утворюється пупковидне втягування. Через деякий час в прозорий вміст везикули переходять лейкоцити, пухирець стає каламутним, серозно-гнійним і нарешті гнійним, перетворюючись в, пустулу. Пустули поступово підсихають і перетворюються в кірочки, які згодом відпадають.
Вірус потрапляє не тільки в шкіру, а й у рогівку ока, головний і спинний мозок, наднирники, молочні залози, яєчники та тестикули (К. Левадіті та Шт. Ніколау). В меншій кількості вірус скупчується у легенях, слизовій оболонці рота і зіва та слинних залозах.
Вірус розмножується і зв’язується майже виключно ектодермальною тканиною, мезенхімна тканина ним не уражується. Всі ці явища лежать в основі періоду висипання та цвітіння висипу. Останній утворюється також на слизових оболонках у вигляді пухирців, які швидко лопаються і на місці яких виникають поверхневі виразки. В паренхіматозних органах спостерігаються дегенеративні явища, місцями — некрози.
Клініка. Натуральна віспа — це тяжке захворювання. Ії клінічна картина, залежно від тяжкості захворювання та особливостей клінічного перебігу, характеризується різноманітністю форм. Для віспи характерна певна циклічність перебігу з послідовною зміною періодів, або стадій.
У перебігу хвороби розрізняють такі періоди: 1) продромальний, або початковий, 2) період висипання, 3) цвітіння,4) нагноєння,5) підсихання та утворення кірок 6) період відпадіння кірок та рубцювання.
Після закінчення інкубаційного періоду, який триває біля 2 тижнів, настає продромальний, або початковий період. Початок його раптовий, дуже гострий: з’являється різкий, трясучий озноб, нерідко — повторний, температура швидко підіймається до 39,5— 40° С і вище. Виникає сильний головний біль, який локалізується переважно в потилиці, і, що дуже типове для віспи, рвучкий нестерпний біль у крижах. Одночасно з’являються: біль при ковтанні, нудота, часто блювання, пульс та дихання прискорені. Іноді спостерігається нічне буйне марення. У дітей нерідко бувають корчі, менінгеальний синдром.
Уже в другій половині першої або на початку другої доби може з’явитися продромальний висип, який локалізується на шкірі внутрішньої поверхні стегон та нижньої частини живота, в ділянці так званого трикутника Сімона (його основа знаходиться зверху і утворюється лінією, що з’єднує передні ості клубових кісток; його бічні сторони утворюються лініями, проведеними на передній поверхні стегон до вершини трикутника, яка лежить трохи вище зсунутих колінних суглобів). Іноді висип з’являється на плечовому трикутнику, в ділянці великих грудних м’язів. Цей висип убуває різної форми: короподібний, еритематозний (скарлатиноподібний), іноді петехіальний. Продромальний висип тримається від кількох годин до 2—3 днів і безслідно зникає (рис. 19)
Весь продромальний період триває 3—4 дні і закінчується спадом температури. Стан хворого поліпшується, з являється піт. Але хвороба відразу переходить у наступний період свого розвитку— період висипання. На лобі, обличчі і волосистій частині голови, пізніше на пальцях та кистях рук з’являються спочатку поодинокі блідо-рожеві дрібні щільні вузлики — папули. На 2-й день кількість їх збільшується, вони стають більшими, набирають майже хрящовидної консистенції і густіше вкривають обличчя. У цей день папули з являються також на передній поверхні тулуба на 1-и день — на кінцівках і спині, а ті, які були на обличчі перетворюються на пухирці (везикули). Таким чином, на 3-й день висипання (відповідно 6—7-й день хвороби) на обличчі знаходяться везикули, а на кінцівках — папули.
Одночасно з появою висипу на шкірі папули з’являються також на слизових оболонках. У зіві папули та пухирці швидко руйнуються, утворюючи дефекти слизової. Ковтання стає болючим, з рота неприємно пахне. Кон’юнктиви повік різко гіперемійовані, набряклі очі сльозяться, очні щілини внаслідок набряку повік дуже звужені.
Поступово всі папули перетворюються на везикули, і до 9—10-го дня хвороби переважна частина висипу являє собою везикули, що мають вигляд перлин. Кожна везикула має щільну консистенцію і багатокамерну будову, тому вона при проколюванні не спорожнюється. Везикула оточена червоним вінчиком (halo), а в її центрі є пупковидне вдавлення (umbo). Весь час, протягом якого папули перетворюються на везикули, складає період цвітіння висипу (рис. 20).
На 9—10-й день спочатку на обличчі, згодом на тулубі і, нарешті, на кінцівках везикули починають нагноюватись, перетворюючись в пустули, які набирають жовтого кольору. Червоний вінчик кожного елемента поширюється, утворюючи дифузне почервоніння. Вільна від висипу шкіра різко набрякає, повіки злипаються, з очних щілин виділяється гноєподібна рідина. В малих дітей виникає запалення рогівки, яка розм’якшується, що веде до її перфорації. В зіві — різка гіперемія, набряклість, слизова оболонка вкрита пластівцями некротичних мас. Голос хрипкий, ковтання дуже болісне. Температура починає прогресивно підвищуватись, настає нагноювальна гарячка. Все це складає період нагноєння — найнебезпечніший період хвороби. У цей час загальний стан хворих різко гіршає, температура стає постійною або гектичною. Накопичення гнійного та некротичного вмісту в ротовій порожнині спричиняє аспіраційні септичні пневмонії.
Сама слизова оболонка гортані уражується, як і зів, виникає хрипкість і невпинний кашель, який призводить до блювання. В тяжких випадках набрякає голосова щілина, і настає смерть від асфіксії.
Проковтування хворим гнійного вмісту, що утворюється в ротовій порожнині, спричиняє шлунково-кишкові розлади: блювання, проноси. Нерідко розвиваються явища серцево-судинних розладів, особливо колапси. Свідомість часто затьмарена, хворі збуджені, марять, у малих дітей нерідко бувають судороги, менінгеальні явища. Спостерігається геморагічний нефрит. Вторинне інфікування віспяних пухирців гноєтворними коками і наступна їх гематогенна дисемінація часто спричиняють септикопіємію. В крові спостерігається лейкоцитоз, який в період нагноєння зростає за рахунок нейтрофілів.
Такий тяжкий стан хворих триває 5—7 днів. Згодом пустули починають частково і поступово лопатись, спочатку звичайно на обличчі. З пустул витікає гній, але спорожнення їх, оскільки вони мають багатокамерну будову, відбувається повільно. Гній засихає на поверхні шкіри у вигляді жовтувато-бурих кірок. Настає останній період хвороби — підсихання та відпадання кірок, який триває біля 3 тижнів. При підсиханні болючість та набряк шкіри зменшуються, але з’являється сильне свербіння. Хворі намагаються здерти підсохлі кірочки і заносять під них гноєтворні мікроби, що викликає гнійні ускладнення, абсцеси, флегмони, бешиху.
В міру підсихання кірок температура падає. Кірки набувають буро-чорного забарвлення. Шкіра стає нормальної товщини, загальний стан хворого значно поліпшується. На 23—24-й день хвороби кірки починають відокремлюватись і відпадати. Найдовше вони зберігаються на долонях та підошвах. Неускладнена віспа звичайно триває 5—6 тижнів (рис. 21).
Після відпадіння кірок, на місцях, де були пустули, лишаються рожеві плями, які згодом темніють. Там, де ураження шкіри були глибокі, утворюються рожеві рубці — віспини, які залишаються на все життя. Висипання віспяних елементів на очах може спричинити кератити та сліпоту. Руйнування віспинами волосяних цибулин призводить до випадіння волосся.
Крім наведеної типової клінічної картини натуральної віспи (Variola vera typica s. discreta), у перебігу її можуть спостерігатись і атипові форми: злоякісні (тяжкі), а також легкі та стерті.
До злоякісних форм віспи належать:
1) зливна форма —v. vera confluens;
2) геморагічна пустульозна (так звана «чорна віспа») — V. haemorrhagica pustulosa;
3) віспяна пурпура, або пурпурна форма, — purpura variolosa.
Зливна віспа в продромальному періоді характеризується бурхливим перебігом. Температура надто висока, хворі непритомніють, марять. Висип з’являється вже наприкінці другої — на початку третьої доби. Висип дуже рясний, особливо на обличчі та кінцівках. У періоді переходу везикул в пустули елементи висипу розташовані так густо, що зливаються і утворюють великі гнійні пухирі. Нагноювальна гарячка висока і досить довго триває. Часто сильно уражуються не тільки слизові оболонки очей, ротової порожнини та верхніх дихальних шляхів, а й статевих органів, особливо в жінок, що призводить до некрозів. Набрякла шкіра спричиняє нестерпні страждання. Зливну віспу майже завжди супроводять пневмонії, гнійні плеврити, артрити, флегмони, сепсис. Летальність при цій формі становить 40—50%.
Геморагічна пустульозна форма («чорна віспа») характеризується тяжким перебігом ще в продромальному періоді. Продромальний висип у ділянці трикутника Сімона здебільшого петехіальний. Часто бувають носові кровотечі. Під час утворення пустул вміст їх чорніє внаслідок пропотівання в них крові і набуває темно-синього, майже чорного кольору. Виникають крововиливи в слизові оболонки: виділяються кров’янисте мокротиння, кров’яниста блювота, з’являються гематурія, кривавий пронос. У більшості випадків настає смерть.
Ще тяжче перебігає пурпурна форма віспи. Інкубаційний період тут короткий. Уже в продромальному періоді виникають крововиливи під шкіру: з’являються плями на шкірі, синці на шкірі та слизових оболонках. Геморагічний висип вкриває не тільки ділянки описаних вище трикутників, а й поширюється на все тіло. Обличчя набирає мідно-червоного відтінку, особливо в ділянці орбіт, Виникають кровотечі з ясен, легеневі кровотечі, гематурія, кров’янисті випорожнення. У вагітних, як правило, настає аборт. Загальний стан хворого дуже тяжкий. При явищах колапсу не пізніше З-—4-го дня, ще до появи віспин, тобто в продромальному періоді, майже в 100% випадків настає смерть.
До легких і стертих форм віспи належать:
1) варіолоїд (variolois);
2) віспа без висипу (variola vera sine exanthemate, s. v. laevissima);
3) афебрильна віспа (v. afebrilis);
4) віспяний фарингіт (pharyngitis variolosa).
Варіолоїд — легка форма віспи з ослабленим і скороченим перебігом. Продромальний період типовий, нерідко скорочений, гарячка менша. Слизові оболонки мало уражуються. Висип з являється у вигляді плям, які швидко перетворюються в папули і везикули, причому останні швидко підсихають, не переходячи у пустули. Етапність висипання може порушуватись; перші елементи, наприклад, можуть з’явитись не на обличчі, а на тулубі. Запальна реакція шкіри незначна. Хвороба іноді закінчується за 5—7 днів. Після відпадіння кірок сліди рубців малопомітні, а іноді їх зовсім немає. Ускладнень не буває.
Віспа без висипу в продромальному періоді нерідко перебігає, як типова віспа. Але після закінчення продрому і падіння температури наступний період — період висипання — не настає або з’являються 2—3 папули, які далі не розвиваються. Гарячка триває не більш як 3—4 дні. Діагностика таких форм дуже важка і можлива тільки при врахуванні епідеміологічних даних.
Афебрильна віспа перебігає без гарячки. Висип нерясний.
Віспяний фарингіт обмежується тільки запальними явищами у глотці. Але такі форми заразні для оточуючих. Діагностика їх можлива лише при врахуванні епідеміологічних даних. Легкі форми віспи трапляються переважно серед вакцинованих.
Ускладнення при віспі різноманітні, бувають дуже часто і нерідко призводять до тяжких наслідків. Так, при натуральній віспі виникають ларингіт, трахеїт, бронхіт, пневмонії, плеврит, можливі вогнищеві ураження спинного мозку з появою віспяних параплегій. Трапляються гнійні запалення суглобів (синовіїти, періартрити). Нерідко виникають флегмони, абсцеси, гангрени, які призводять до вторинного сепсису. Найчастішими ускладненнями є захворювання очей та вух. У таких випадках настає змертвіння рогівки, утворюються рубці і людина сліпне. Спостерігаються гнійні отити, перфорація барабанної перетинки, порушення слуху і навіть повна глухота. У вагітних настають аборти або передчасні пологи. Ці ускладнення супроводяться великими матковими кровотечами.
Летальність при натуральній віспі коливається в середньому від 10—15% (при захворюваннях середньої тяжкості) до 50-60 % та вище (при тяжких формах). Досить небезпечна віспа для немовлят.
Діагностика. В продромальному періоді, коли з’являється продромальний висип, хвороба може нагадувати кір. Однак треба враховувати, що при кору є ранній кон’юнктивіт, нежить, кашель, плями Бєльського — Філатова. Наступні періоди віспи (висипання, цвітіння, нагноєння і підсихання) характеризуються етапністю і послідовністю. Типовим для віспи є мономорфність висипу на певних симетричних ділянках шкіри, тобто наявність одночасно елементів висипу однакової зрілості.
В клініці найчастіше доводиться диференціювати натуральну віспу з вітряною.
Натуральну віспу доводиться іноді відрізняти від генералізованої піодермії. При останній немає типового для натуральної віспи продромального періоду та етапності висипання.
Пемфігус відрізняється від натуральної віспи відсутністю типового для віспи продромального періоду з гарячкою. Пухирці не мають пупковидного втягнення і багатокамерності, немає й етапності висипання. Елементи висипу при пемфігусі розміщені на нещільній, неінфільтрованій основі.
Acne vulgaris висипає поступово, без будь-якої послідовності та етапності, гарячки не буває. При пустульозному сифілісі поруч з пустулами зустрічаються також папули, буває поліаденіт.
Бульозна форма бешихи відрізняється від натуральної віспи обмеженою площею ураження шкіри: локалізується найчастіше на обличчі.
У сумнівних випадках треба застосовувати вірусологічні, вірусоскопічні, серологічні і біологічні методи дослідження.
Для виділення збудника натуральної віспи матеріал, який підлягає дослідженню (вміст пустул, емульсія кірок, змиви із зіва, кров), вводять у хоріоналантоїсну оболонку курячого зародка 12-денного віку. Вже через 72 години на оболонці з’являються дрібні, щільні конусоподібні утворення, 1 мм у діаметрі. Коли змін не виявляють, суспензію оболонки пересівають в оболонку іншого курячого ембріону. При другому негативному результаті роблять третій пасаж. Негативні наслідки при третьому пасажі дозволяють відкинути діагноз натуральної віспи. Можна виділяти вірус на культурах тканин (людських або мавпячих); в клітинах цих культур вірус виявляє цитопатичну дію.
Метод вірусоскопії, запропонований М. А. Морозовим, полягає в тому, що вміст пустули або емульсії кірочок забарвлюють срібленням. Під мікроскопом виявляють тільця Пашена чорного кольору на світло-бурому фоні препарату. Ще простіше метод Гутштейна: мазок фіксується метиловим спиртом і забарвлюється 1% лужним розчином метилвіолету (тільця забарвлюються у світло-фіолетовий колір).
За останній час вірусні частки в мазках виявляють методом їмунофлуоресценції. На ранніх стадіях захворювання вірусний антиген може бути виявлений методом дифузії в агарі, а також в реакції зв’язування комплементу.
Серологічні дослідження при натуральній віспі полягають у виявленні специфічних віспяних антитіл в реакціях зв’язування комплементу, затримки гемаглютинації, нейтралізації вірусу і преципітації в агарі. Ці методи застосовуються через кілька днів від початку захворювання. Дослідження доцільно повторювати.
Біологічний метод Пауля полягає в тому, що матеріал від хворого інокулюється в скарифіковану рогівку ока кроля. Через 36— 48 годин на місці зараження утворюються прозорі вузлики до 1 мм. Коли вирізану рогівку опустити в спиртовий розчин сулеми, вузлики набирають білого кольору. Герцберг запропонував через 2 дні після введення матеріалу в скарифіковану рогівку, в кон’юнктиву впускати 2 каплі 1% розчину флуоресцеїну. На місці введення матеріалу з’являються зелені крапки.
Лікування. Хворі на віспу підлягають негайній ізоляції та госпіталізації у спеціальні стаціонари, відділення інфекційних лікарень, в бокси або ізольовані палати з окремим входом і виходом. Для обслуговування хворих на віспу потрібно призначати заздалегідь ревакцинований персонал, який повинен носити маски-респіратори, окуляри, гумові рукавички. Використаний перев’язочний матеріал спалюють. У палаті навколо хворого проводять ретельну поточну дезинфекцію. Хворий перебуває ізольованим до зникнення всіх клінічних проявів хвороби, відпадіння всіх кірочок, в усякому разі не менше 40 днів від початку хвороби.
Для лікування призначають: метисазон (марборан або ізатинтіосемікарбазон) по 3 а на добу протягом 4 днів; противіспяний гамма-глобулін по 6—12 мл внутрішньом’язово; зараз радять приймати 0,5—1 мл на 1 кг ваги. Пустули можна змазувати 5—10% розчином перманганату калію. Для зменшення свербіння кірочки змазують 1% ментоловим вазеліном або 10% анестезиновою маззю. Ротову порожнину доцільно очищати ватним тампоном, вмоченим в розчин гліцерину з борною кислотою: рот слід прополоскати 3% розчином перекису водню. Очі та повіки треба обережно обтирати 1% розчином борної кислоти, краї повік змазувати 2—4% розчином метиленового синього. Біль в попереку знімають амідопірином, анальгіном; при проявах серцево-судинної слабкості призначають камфору, кордіамін. Необхідно забезпечити хворим суворий постільний режим; часту зміну білизни, призначати ванни (35°С).
Профілактика. Всіх хворих та підозрілих на віспу негайно ізолюють. Про захворювання зразу ж повідомляють органи охорони здоров’я аж до Міністерства охорони здоров’я СРСР включно. Всі речі, які були в приміщенні, де перебував хворий до ізоляції, і саме приміщення старанно дезинфікують. Особи, які стикались з хворим і не були до того вакциновані, підлягають карантину на 14 днів у спеціально відведеному для цього приміщенні — ізолятори Карантин встановлюється також для хворих на інші хвороби, які перебували в стаціонарі, де був виявлений хворий на віспу. За всіма ізольованими встановлюють медичний нагляд, щоденно 2 рази на день вимірюють температуру. Осіб, які були в непрямому контакті з хворим, не ізолюють, але вони також підлягають двотижневому медичному наглядові і термометрії.
У місцевості, де виникло захворювання, необхідно негайно, в максимально короткий строк, провести віспощеплення всьому населенню, починаючи з дітей двотижневого віку. Новонародженим,, які були в контакті з захворілим, щеплення роблять у перші дні життя. Щеплення треба проводити і в суміжних районах. У місцевостях, які межують з державами, неблагополучними щодо віспи, забезпечують ревакцинацію всьому населенню кожні 3 роки.
Віспощеплення є вирішальним і надійним методом у боротьбі а віспою. Запобіжні щеплення проти віспи роблять усім здоровим дітям, починаючи з тримісячного віку. Зараз застосовують суху та рідку вакцини (віспяний детрит), які одержують від заражених на віспу телят.
Раніше для віспощеплення користувались виключно рідким віспяним детритом, який випускали в маленьких скляних трубочках. Цей детрит треба зберігати при низькій температурі (плюс 5—6° С) строк придатності його —- біля 2 місяців. Останнім часом застосовують суху вакцину, що являє собою тонко подрібнений вміст вакцинних віспин теляти, висушений у вакуум-рефрижераторі з білковим або цукровим консервантом. Суха вакцина може зберігатись рік. Для щеплення її розводять 50% стерильним гліцерином. На 10 доз беруть 0,1 мл (3 краплі) гліцерину. Розведену таким чином вакцину старанно розмішують спеціальним віспощепним ланцетом або скляною паличкою і використовують лише протягом робочого дня; рештки розведеної вакцини знищують.
Щеплення роблять на зовнішній стороні плеча на кілька сантиметрів нижче від плечового суглоба. Шкіру на місці щеплення старанно промивають теплою водою з милом, після того ретельно протирають стерильною ватою, вмоченою у 70% спирт або ефір Для дезинфекції шкіри забороняється застосовувати йод, карболові розчини тощо. Після випаровування спирту віспощепним ланцетом наносять 3 краплі розведеної вакцини на шкіру у вигляді рівнобічного трикутника на віддалі не менш як 2 см одна від одної. Через кожну краплю роблять лінійні одиничні поверхневі насічки довжиною 0,5 см (насічки не повинні кровоточити). Робити подвійні та перехресні насічки забороняється. Через 5—6 хвилин, коли вакцина в місцях щеплення підсохне, можна опустити рукав на плече.
Спочатку на місці щеплення виникає коротка травматична реакція у вигляді легкого почервоніння країв надрізів, яка вже на 3-й день зникає. Через 3—4 дні на місці надрізів з’являється червона пляма, яка припухає, перетворюючись у дрібну, напівкулясту сверблячу папулу. На 5-й день навколо неї утворюється червоний вінчик (аула); на 6-й — папула наповнюється рідким вмістом, перетворюючись в багатокамерну везикулу, оточену менш інтенсивним почервонінням (ареола). На 8-й день вміст везикули стає гнійним і вона перетворюється в пустулу, на 9—10-й — ареола блідне, а на 11-й починає підсихати пустула, перетворюючись у темно-коричневу щільну кірочку. На четвертому тижні кірочка відпадає, залишаючи на місці віспощеплення рожевий рубець, який пізніше стає зірчастим і білуватим. Вакцинація вважається вдалою, коли добре розвинулась хоч би одна пустула.
Наслідки вакцинації слід перевіряти через тиждень після щеплення. Якщо результат негативний, то щеплення роблять повторно в день огляду на другому плечі. Коли і вдруге вакцинація не дає позитивних наслідків, її повторюють через 3—6 місяців. При наступних невдачах повторні віспощеплення проводять щорічно до одержання успіху. Імунітет настає через 7—10 днів після віспощеплення і триває 5—7 років. Тому віспощеплення треба періодично повторювати. У плановому порядку ревакцинацію роблять дітям 4, 8, 12 років і юнакам 18 років. При епідемічних показаннях вакцинують все населення незалежно від віку. Протипоказаннями до віспощеплення вважаються: гострі інфекційні та гарячкові захворювання, цукровий діабет, гострий нефрит, вади серця з розладами компенсації, алергічний стан (астма, ревматизм), геморагічний діатез, хвороби крові, активний туберкульоз, мокнуча екзема. В разі загрози поширення віспи вакцинацію проводять поголовно, протипоказання до уваги не беруться. Ревакцинацію доцільно робити на лівій руці. Вакцинальний процес при ревакцинації перебігає з меншою реакцією, ніж при первинній вакцинації (рис. 22).
Ускладнення при віспощепленні можуть бути як внаслідок патогенного впливу вірусу вісповакцини, так і через занесення вторинної інфекції. До перших належать:1) серпигінуюча вакцина, 2) генералізована вакцина, 3) поствакцинальний енцефаліт, 4) вакцинальна екзема.
При серпигінуючій вакцині навколо вакцинальних віспин з’являється від 2—3 до 10—15 додаткових віспин, які поширюються на передпліччя, плечозий пояс, шию. Додаткові віспини загоюються швидше, ніж основні, рубців не лишають. При генералізованій вакцині висип у вигляді дрібних пухирців поширюється на все тіло. Це ускладнення виникає внаслідок гематогенної дисемінації вірусу вакцини. Поствакцинальний енцефаліт спостерігається найчастіше через 11—12 днів після віспощеплення, супроводиться гарячкою, судорогами, блюванням, сонливістю, іноді паралічами і у 50% випадків закінчується летально. Вакцинальна екзема спричиняється занесенням вакцини на екзематозно уражені ділянки шкіри. При цьому екзематозний процес, який був у хворого до віспощеплення, загострюється, по периферії ураженої поверхні шкіри і навіть на нормальній шкірі згодом з являються численні віспини, які зливаються, лопаються утворюючи мокнучу, вкриту виразками поверхню з гнійними виділеннями.
До ускладнень, які спричиняються вторинною інфекцією належать.
1) бешиха,
2) піодермія,
3) інфекційний гепатит.
Іноді виникає алергічна реакція на введення вісповакцини з появою поліморфного еритематозного висипу. Для лікування вакцинальних ускладнень призначають метисазон (марборан) 10 мл на 1 кг ваги на добу, противіспяний гамма-глобулін 0,5—1 мг на 1 кг ваги.
Особам, які мали тісний контакт з хворими і до цього не були вакциновані, а також особам, яким вакцинація суворо протипоказана, з профілактичною метою впорскують противіспяний гамма-глобулін, виготовлений з сироватки недавно вакцинованих людей або гіперімунних телят. Коли гамма-глобулін вводиться одночасно, з вакцинацією, знижується частота поствакцинальних ускладнень. Зараз виготовляють ще так звану ововакцину з хоріоналантоїсних оболонок курячого зародка, зараженого вірусом вісповакцини. Щеплення ововакциною не дає ускладнень. Протиепідемічна ефективність її, проте, ще не досить вивчена.