Це захворювання відоме з 1910 р. Про нього вперше повідомив Конор. Докладно вивчив і описав цю інфекцію лише в 1925 р. Д. Ольмер. В СРСР перші відомості про захворювання на марсельську гарячку подали А. Я. Алімов та Андреев у 1936 р.

Збудник марсельської гарячкиRickettsia (Ixodoxenus) conori — відкритий Брумптом. Він морфологічно та за антигенними властивостями дуже подібний до інших рикетсій, в уражених клітинах розмножується внутрішньоядерно.

Джерелом інфекції вважають собак, в яких вона часто перебігає безсимптомно, але в крові цих тварин можуть бути антитіла до збудника (С. М. Кулагін, І. В. Тарасевич та ін.). Перенощиком інфекції є собачий кліщ Rhipicephalus sanguineus, який паразитує на собаках; його знаходять здебільшого на вухах. Кліщ довго залишається носієм рикетсій марсельської гарячки і передає їх своїм нащадкам трансоваріальним шляхом. Отже, кліщ може бути не тільки перенощиком, але й додатковим джерелом інфекції.

Марсельська гарячка поширена в країнах, які лежать на узбережжі Середземного моря. В СРСР це захворювання трапляється у Кримській області, де вперше було виявлене А. Я. Алімовим в околицях Севастополя. П. Ф. Здгродовський та Є. М. Голіневич спостерігали марсельську гарячку також на Чорноморському, а П. П. Попов — на Каспійському узбережжі Кавказу.

Зараження людини виникає внаслідок укусу кліща або при роздавлюванні і попаданні інфікованих його часток чи екскрементів, що містять рикетсії, на слизові оболонки.

Інкубаційний період триває не довше тижня. На місці укусу кліща виникає первинний афект — червоний інфільтрат, вкритий темно-червоним струпом (рис. З0). Одночасно збільшуються регіонарні лімфатичні вузли. Через 3—5 днів після того з’являються озноб, інтенсивна гарячка, головний біль, безсоння, м’язові болі. Очі у хворого блискучі і гіперемійоваїні («кролячі»). На З—4-й день з’являється висип, який вкриває все тіло, навіть обличчя, долоні та підошви. Спочатку він має еритематозно-розеолоподібний характер, але згодом перетворюється у папульозний. Кожен елемент висипу досить великий (до 5 мм), в центрі його нерідко виникає вторинна петехія. В окремих випадках спостерігається лише незначна кількість папульозних елементів.

Нерідко буває брадикардія. Збільшення селезінки — непостійне явище. Спостерігається обкладений язик, нерідко виникають закрепи, проноси бувають як виняток. Явища з боку нервової системи, за винятком головного болю, звичайно маловиразні. Картина крові не являє собою чогось типового. Гарячковий період, як правило, триває 11—18 днів. Перебіг захворювання сприятливий, рецидиви не виникають. Летальні випадки трапляються як виняток.

Для діагностики марсельської гарячки застосовують:

1.    Впорскування самцям морських свинок у черевну порожнину З—5 мл крові хворих (у заражених тварин виникає періорхіт, в мезотелії уражених оболонок яєчка виявляються рикетсії, які дають феномен внутрішньоядерного розмноження).

2.    Реакцію аглютинації і реакцію зв’язування комплементу зі специфічним рикетсіозним антигеном; слід, проте, зазначити, що реакція зв’язування комплементу спостерігається в порівняно невисоких титрах (1 : 20 — 1 : 320).

3.    Реакцію Вейля — Фелікса з протейним антигеном ОХ19 та ОХ2, яка наприкінці захворювання (нерідко через 4—5 тижнів після зниження температури) може бути позитивною.

Лікують марсельську гарячку за тим же принципом, що й висипний тиф.

Профілактичні заходи. Треба знищувати кліщів на собаках, вести облік собак, займатися обробкою їх шерсті інсектицидною маззю (з 10% ДДТ). Бродячих собак необхідно знищувати.